ПОИСК
Україна

«Іноді доводилося проводити ампутації посеред поля»: приголомшлива розповідь підполковника медслужби про війну на Донбасі

14:05 28 жовтня 2021
В’ячеслав Вигівський

У розпал бойових дій на Донбасі медики надавали допомогу прямо посеред поля під обстрілами, проводили операції у бліндажах під акомпанемент вибухів мін і снарядів «Градів», буквально витягували хлопців з того світу…

Багато поранених, які воювали наприкінці липня — на початку серпня 2014 року в районі Савур-Могили, залишилися живими завдяки професіоналізму та мужності заслуженого лікаря України (це звання він отримав 23 серпня цього року) 48-річного начальника урологічного відділення Житомирського військового шпиталю, підполковника медичної служби В’ячеслава Вигівського.

Неймовірна історія, яку він розповів, — не тільки про роботу на передовій, а ще й про те, як вони з колегами шість діб виходили з оточення та дивом врятувалися.

«Ми працювали фактично безперервно»

— Вячеславе, скільки приблизно хлопців ви врятували під час запеклих боїв у районі Савур-Могили? Є якась цифра?

— Можу сказати навіть не приблизно. Ми вели амбулаторний журнал. Це треба робити за будь-яких умов. До нас іноді навіть приходили командири підрозділів і переписували собі відомості, бо не завжди, виходячи з бою, вони знали кількість поранених. Фактично за два тижні, з 27 липня, коли ми вперше вступили в бойове зіткнення, і по 13 серпня, згідно з журналом, через нас пройшло 486 поранених. 50−60 відсотків — це були легкі поранення м’яких тканин, які супроводжувалися шоковим станом. А відсотків 40 — ураження магістральних судин, кінцівок, відрив кінцівок. Іноді доводилося проводити ампутації прямо посеред поля.

Наприклад, під час штурму Савур-Могили (це було вночі з 27 на 28 липня, ми тільки-но прибули туди) оперували саме так, оскільки не змогли розгорнути нашу техніку через масований обстріл з території Російської Федерації. Тому машини використовували як склад під медичне майно й медикаменти. На двох ящиках накрили операційний стіл з інструментом. Ноші з пораненими (їх привозили постійно) виставляли рядами та сортували, хто в першу чергу йде, хто почекає. Працювали з налобними ліхтариками, фактично на колінах, тому що носилки стояли на землі.

У районі Савур-Могили влітку 2014 року (В’ячеслав Вигівський ліворуч)


Читайте також: «Моя рука залишилася у БТРі під Дебальцевим»: вийшовши з госпіталю, Вадим Довгорук продовжує служити у ЗСУ

— Це ж навіть фізично витримати важко.

— Коли ти працюєш (а ми працювали фактично безперервно), фізичного перевантаження не відчуваєш. Але коли відходиш від стола або закінчуєш якусь роботу, ось тоді — так.

До речі, в такому екстримі було дуже важливим те, що ми з колегами з одного колективу, нам не довелося притиратися один до одного. Найголовніше, що ми не витрачали час на якісь балачки й пояснювання. Усе відбувалося мовою жестів, якогось сленгу, не треба було навіть пояснювати, який інструмент мені потрібен і хто що повинен робити. Взаєморозуміння було повним. Всі працювали злагоджено.

Дівчата-медсестри мужньо переносили всі тяготи. Але їм було складніше. Все ж таки певний військовий вишкіл у чоловіків був. Я, наприклад, свого часу працював у миротворчій місії, знав порядок надання медичної допомоги в екстремальних умовах, вже стикався з тим, що цілодобово потрібно носити обладунки, зброю тощо. Вони — ні. Але з цього приводу не було жодних скарг і сліз. Всі розуміли, що треба виконувати поставлене завдання, тому що від цього залежить життя людей.

У Степанівці ми розташувалися в одному з будинків. Люди кидали житло та йшли звідти. Судячи з того, які речі залишили (дитячі ліжечка, м'які куточки, велосипеди), там жила молода сім'я…

Ми організували на кухні імпровізовану операційну. Прямо туди заносили ноші. А коли починався обстріл, ховалися в льох. Він був за будинком. Треба віддати належне, в селах на Донбасі добротні льохи — з бетонними перекриттями й т. і. Той льох був не дуже великим, він не тримав прямого влучання, але від осколків там можна було сховатися. Єдиним його недоліком було те, що туди не можна було занести ноші: дуже вузький прохід з поворотом під прямим кутом.

І ось, коли ми надавали медичну допомогу на тій кухні та раптом починався обстріл, виникав своєрідний момент істини. З одного боку, працював інстинкт самозбереження — кинути все й втекти в укриття, тому що бойовики стріляли по селу з сучасних артустановок і танків. Коли ти бачиш, як навколо тебе розлітаються на шматочки будинки, споруди та бойова техніка, стає принаймні страшно. Розумієш, що наступний постріл може влучити в цей будинок і все закінчиться. Водночас у тебе на ношах лежить боєць, поранення якого критичне. Тобто залишити його навіть на 10−15 хвилин без надання допомоги означає приректи на загибель. Ти потім ці 10−15 хвилин не наздоженеш жодними маніпуляціями й операціями — нічим.

В'ячеслав Вигівський (праворуч) з бойовими побратимами

Зрозуміло, що операцію одна людина не робить. Це команда — щонайменше два хірурги та операційна сестра. І ось, дивлячись один одному в очі, ми мовчки вирішували, що нікуди не йдемо й продовжуємо працювати. Ми тоді постійно носили бронежилети, каски та автомати. Але в бронежилеті працювати практично неможливо — він важкий, громіздкий та обмежує рух. Тоді знімали все, складали поруч. І працювали. Це був фаталізм. Він, напевно, присутній в кожній професії, а в такій, як наша, без нього просто не можна.

— Як поводяться люди, які отримали важке поранення?

— Кожен по-різному. Взагалі ведення бойових дій — це шок. З поля бою хлопців привозили чорних і до майки мокрих, тому що при викиді адреналіну виділяється піт. Він просто потоком тече. Ну, й вже від складності поранення: у когось більш шоковий стан, у когось менше. Хтось постійно говорить, намагаючись розповісти, в яку ситуацію попав, як отримав поранення, хто був поруч в ту мить. Хтось взагалі мовчить. Просто лежить і мовчить. Видно, що з людиною ще не критично, але вона відповідає односкладно на якісь запитання.

Було декілька стресових розладів. Навіть без фізичного пошкодження хлопці отримували стрес. Вони замикалися в собі й взагалі не розмовляли, не реагували на жодні подразники. Таке теж було.

В'ячеслав Вигівський у перерві між операціями

— Тепер про те, як ви потрапили в оточення.

— Ми знаходилися у Степанівці. 13 серпня вночі на нашу територію зайшли підрозділи регулярних військ Російської Федерації — близько 40 одиниць техніки, в тому числі танки. Почався штурм села. Було зрозуміло, що нас ось-ось оточать.

Читайте також: Якби не Іловайська трагедія, росіяни дійшли б до Маріуполя, — полковник Євген Сидоренко

Ми чекали команди на якісь дії. Коли вже почалися вуличні бої, прибіг замполіт бригади: «Є команда на відхід. Виходимо». Ми завантажили свою штатну техніку й вирушили до центру села, де формували колону.

Їхали туди під звуки канонади. Летіло звідусіль. Наші БМП трішечки стримували цей ворожий наступ, щоб дати можливість іншим виїхати з села. Виїхали. Ще кілька кілометрів за нами летіли кулі. Слава Богу, нікого не вразило, але по машині стукало добряче.

У тій колоні їхали медики нашого та хмельницького шпиталів і підрозділи забезпечення — сапери та зв’язківці. Загалом вісім машин.

Ніхто не мав карти. Всі розуміли приблизно, куди їхати. У район Савур-Могили ми заїжджали, як то кажуть, полями й лісами, а тут вискочили на дорогу. Розв’язку доріг та й взагалі місцевості ніхто не знав. До того ж ми рушили з вимкненими фарами.

У головній машині їхав санінструктор. Він каже по рації: «З'явився зв’язок, у мене включився навігатор. Давайте будемо їхати по навігатору». Ну, давайте. Вирішили прямувати на Амвросіївку, тому що на той час була інформація, що вона ще наша.

Читайте також: «Навіщо підставляти себе і свою сім'ю заради України, якій ми не потрібні?»: розповідь жителя Донецька про життя в так званій «ДНР»

Коли канонада закінчилася, ми подумали, що все добре та спокійно. Але навігатор на якомусь перехресті повернув нас неправильно. Заїхали в якесь село. Коли головна машина (це був інкасаторський броньований «Фольксваген») зайшла за пагорб, по ній вдарила черга з великокаліберного кулемета. Ми намагалися по рації зв’язатися з тим санінструктором. Але він не відповідав. Ми зрозуміли, що в тій машині живих вже немає, що, мабуть, вона вискочила на ворожий блок-пост (якщо працював великокаліберний кулемет, там напевно стояла якась техніка — БТР або БРДМ).

Одразу зупинилася вся колона. Всі розвернулися й почали тікати назад. Коли ми від’їхали десь метрів 500−600, я побачив, як по першому уазику влупили спереду два ручних кулемети та з узбіччя ще два. Він зупинився. Зупинилася й колона. Від такого різкого гальмування все в нашому санітарному автомобілі посипалося, всі попадали.

Почався бій. Я викотився з машини та одразу поруч відчув чергу. Скоріш за все, у бойовиків були якісь нічні прилади. Зробив два оберти — знову біля мене черга. І так катався полем, мабуть, разів десять.

У мене зброї не було, тому що все лишилося в машині. Тим часом автівки з колони почали заводитися, розвертатися та їхати в інший бік. Підійшов до нашого уазика. А від нього залишилося просто решето. Як то кажуть, не битий, не фарбований, ремонту не підлягає. Дивлюсь, а в машині лежать наші дівчата-медсестри. Вони навіть не вийшли. Схопив їх за шкірку й витягнув.

— Скільки їх було?

— Дві. Операційна медсестра Світлана Комарова й маніпуляційна медсестра Леся Аврамчук. Хотів пристроїти їх до якоїсь машини. Але звідти, не зупиняючись, кричали: «Місць немає». А тут ще й з боку блок-поста почала наближатися канонада.

«Ми зірвалися й побігли. Просто навмання»

— Це все швидко відбувалося?

— Дуже швидко. Потім ми вибігли на дорогу, де доволі довго розвертався КамАЗ. Бо дорога вузька, а він ще з причепом був. Крикнув водію: «Давай ми якось заскочимо, кабіна ж велика!» Та він раптом зупинився на узбіччі. Я подумав, що почув. Але, коли підбіг туди, побачив, що з кабіни витікає кров. Тобто їхати нема з ким і нема куди.

Ми лишилися втрьох. Залягли під тінь того КамАЗу й втиснулися в землю. А стрілянина наближалася…

Незабаром почули російський говір. Хто хоча б раз був у Росії, одразу його впізнає.

Читайте також: «Під час затишшя на щось присів. Потім зрозумів, що це були тіла загиблих хлопців»: розповідь очевидця Іловайської трагедії

Вони підійшли, прострелили з усіх боків машину — чи не лежить хто там і за нею. Кулі літали буквально поруч з нами. Потім розрізали брезент і залізли в машину. «Та тут какие-то носилки, таблетки. Оружия нет. Где те „укры“?» Тоді, до речі, я вперше почув це слово. До цього — тільки «правосеки».

Хтось відкрив двері КамАЗу: «Один готовый». Зрозумів, що це про водія. Водночас почув звуки пострілів з гранатомета, вибухи й побачив на горизонті спалахи від підбитої техніки. Мабуть, це наші доїхали до блок-поста.

Це відвернуло увагу бойовиків: «О, посмотрим, что там, раз тут ничего интересного нет». І вони пішли.

Щойно їхні голоси віддалилися, ми зірвалися та побігли. Просто навмання. Місцевості ми не знали, де ми — теж. Бігли чітко один за одним. Пробіг метрів 20, сів. Потім наступний. Я віддавав команди.

Відбігли від дороги на невеличке поле, потім почалися городи якогось села. Побігли по грядках. Через деякий час знайшли посадку. Вже починало трохи сіріти. Було десь пів на п'яту — п'ята ранку.

Дівчата одразу залягли в посадці. А я пішов подивитися, що навколо. Побачив, що після нас на полі залишився чіткий слід. Тому підняв дівчат: «Переходьмо в інше місце, тому що цією стежкою по нас прийдуть».

Не виходячи з посадки, перебралися у великі зарості. Побачивши струмок, хотіли спуститися до нього та піти вздовж. Але було ще досить темно. Спуск крутий. Тому я сказав: «Якщо хтось поламається, ми точно тут і залишимося». Залягли за 150 метрів від того місця, куди прийшли спочатку. І буквально за пів години по нас прийшли. Вони знали чітко, за ким ідуть. Адже частина наших вийшла, а частина потрапила в полон.

— Хтось, мабуть, сказав, що медики залишилися?

— Так. І ось ми чуємо: «Уважаемые медицинские работники (у нас кажуть „медики“, а не „медицинские работники“), а также украинские солдаты, предлагаем вам сдаться! Выходите с поднятыми руками! Мы гарантируем вам жизнь». Вони просто йшли й виголошували цей текст.

«Ніхто не знав взагалі, де ми та як ми»

— Ви були готові до найгіршого варіанту, тобто потрапити в полон?

— Відомо було, що вони полонених не щадять. Але щодо мене, то пів біди. Мені дівчат було шкода. Неважко зрозуміти, що з ними було б. Тим більше, що бойовики, як потім розповів наш водій, який теж потрапив у полон, саме дівчат і шукали. А місцевих мало не розстрілювали, якщо була хоча б найменша підозра, що ті нібито переховують нас.

Загалом, походили-покричали, потім розвернулися ланцюгом — як у кіно про Другу світову війну — і з прострілом кожного метра рушили прочісувати місцевість. Я найбільше боявся, що хтось з дівчат не витримає такої напруги, підніметься та побіжить.

— Як це взагалі можна витримати?

— Не знаю. Ось наближається людина з автоматом і стріляє навколо тебе. І ти чуєш і бачиш, як ці кулі лягають біля тебе. Дивом вціліли.

Вони пройшли крізь нас, і ми опинилися у них за спиною. Потім вони метрів 200 пройшли уздовж того струмка.

Читайте также: «Хлопці, ми зараз вогонь на себе викличемо, так що особливо не висувайтеся»

— Їх багато було?

— Судячи з голосів, 10−15 чоловік. Ми чули: «Ты берешь сектор справа, ты — сектор слева, ты по оврагу вниз. Без команды не стрелять».

— Тобто це були не «ополченці»?

— Звісно, ні. Чіткий військовий сленг. Часом чули «Аллах акбар». Особливо коли вони говорили, що гарантують нам життя, якийсь голос з кавказьким акцентом додавав: «И очень хорошую жизнь», тільки з матюками.

Вони ще кілька разів поверталися, але вже не до того місця, де ми перебували, а далі. Десь близько третьої години по обіді припинилися пошуки й затихла стрілянина.

А ми після таких переживань відразу ж… заснули. Ми ж ніч не спали. І коли напруга спала, усіх ніби вирубило. Проспали дві години, потім почали приходити до тями й вирішувати, що робити далі.

Насамперед спробували зателефонувати. Ніхто ж не знав взагалі, де ми та як ми. Дістали телефони. У нас були картки всіх операторів. Але зв'язку не було. Тоді я наказав вийняти батареї з телефонів. По-перше, щоб нас не виявили. По-друге, щоб не розряджати телефони.

Рідкісні хвилини затишшя між боями

Треба було зорієнтуватися на місцевості, бо як роз’яснити своїм, де ми. Вирішили йти до села. Інших варіантів не було. З боку городів зайшли в один двір. Будинок зачинений, віконниці — теж, навіть колодязь на замку. У другому дворі та ж картина. Вийшли на вулицю. Село порожнє. Ані машин, ані голосів зайнятих грою дітей — жодних ознак життя.

Почали повільно йти вулицею вздовж парканів. Коли дійшли до центру, побачили на сільраді табличку «село Велика Шишівка Шахтарського району».

Дівчата ще раз спробували зателефонувати. І ось на картці Life з'явилася смужка зв'язку. Подзвонили додому.

«Ані їжі, ані води. Тільки санітарна сумка»

— Батьки знали, що ви на війні?

— Ні. Я їм не говорив. А дружина знала. Набрав її, сказав, що потрапили в засідку, що можливий полон, бо на той момент взагалі не було зрозуміло нічого. Вона вже знала, що щось трапилося, тому що я, по-перше, не виходив на зв'язок, по-друге, вже пройшла інформація, що Степанівку оточили та наших там немає. Дружина вже як на голках була. Довго розмовляти було не можна. До того ж ми помітили людину, яка пересувалася селом.

Одразу пішли з центру й спустилися в яр (це село цікаво розташоване: ти з центру спускаєшся в яр і в посадку). В яру тік струмочок. Вирішили там зупинитися на ніч. Залізли в кущі. По-перше, вода поруч. По-друге, був зв'язок, нехай хоч одна риска.

Я розумів, що нас мають знайти. Увімкнули один телефон, щоб бути на зв'язку. О пів на одинадцяту пролунав дзвінок: «Про вас знають, будуть вас витягати. Повинен вийти на зв'язок такий-то з позивним таким-то, він поставить такі-то питання». Нам треба було запам'ятати кодові слова (тобто інформацію, яку можеш знати тільки ти), адже було багато випадків, коли спецпризначенці йшли когось рятувати, а потрапляли в засідку.

Ближче до ночі дійсно подзвонив той хлопець. Він поставив нам завдання на наступний день — зорієнтувати його, де ми знаходимося. Вранці ми вирушили далі, щоб вийти на якийсь природний орієнтир. Пересувалися приховано, на дистанції, спілкувалися жестами.

Читайте також: Генерал Віктор Назаров: «Трагедія з малайзійським „Боїнгом“ сплутала плани ЗСУ»

— Дівчата не говорили: «От навіщо мені таке? Краще б я вдома сиділа»?

— Дівчата є дівчата. Істерик не було, а хвилини слабкості траплялися у всіх. Людині ж треба якось виговоритися. Зрозуміло, що лякала невідомість. Коли не знаєш, що на тебе чекає, думки різні. Але в основному все ж таки ми були налаштовані оптимістично. Нам сказали: «За вами пішла група. Не хвилюйтеся». Але я розумів, що це була більше психологічна підтримка, щоб ми зовсім не сумували.

Коли знайшли великий ставок, вирішили переночувати біля нього.

— Хоч якась їжа у вас була?

— Ані їжі, ані води. Тільки санітарна сумка. На Світлані був срібний хрестик, вона намагалася знезаразити воду зі ставка.

Вчергове вийшовши на зв'язок, повідомили, що ми біля водойми. Але виявилося, що в тому селі їх декілька. Нам веліли з'ясувати, що безпосередньо знаходиться поруч, тому ми стали просуватися далі. До речі, ми практично щодня чули й бачили, чим займалися бойовики.

— І чим же?

— Підвозили та розвантажували боєприпаси, глушили рибу в цьому ставку, вночі стріляли з «Градів» буквально біля нас.

Незабаром ми знайшли кладовище. Заросле, недоглянуте, могили ще з радянськими зірочками. Оскільки навкруги була ділянка відкритої місцевості, крім того кладовища, сховатися було ніде. Ось там і провели три ночі.

Читайте також: «Підключали дроти до очей, зубів, геніталій, на морозі голого обливали водою»: розвідник про тортури бойовиків «ЛНР»

Кладовище та водойма — це все ж два орієнтири. Вони й допомогли спецпризначенцям знайти нас на карті. Нам прийшла sms — досить об'ємна інструкція, куди висуватися після опівночі. Причому вона була складена по карті, яку ми в очі не бачили. На місцевості усе має трохи інший вигляд. Та плюс ще темрява. У підсумку ми, мабуть, десь збилися з маршруту. Пробігали до світанку, але групу не зустріли.

Знову сховалися в лісопосадці. Звичайно, всі були трохи пригнічені. Йшла вже п'ята доба. Нерви на межі. Три телефонні батареї розряджені повністю, а на останній залишалася одна смужка, в будь-яку секунду вона могла згаснути. Тому склали текст, який при наступному сеансі зв'язку потрібно було сказати дуже швидко. «У нас закінчується заряд батареї. Ми на зв'язок більше виходити не зможемо. Будемо щодня о 23:00 чекати вас на полі біля покинутої ферми».

Коли почало сутеніти, вирішили розділитися. Я відправив дівчат дзвонити (у тому полі тільки в одному місці «ловило»), а сам пішов до згаданої ферми. Якраз почався дощ. Сховався під деревом. Помітив на відстані близько ста метрів якийсь рух полем. Думав, що це дівчата. Став звати пошепки: «Свєто, Свєто, Свєто». Дивлюся — жодної реакції. Думаю, може, не чує. Кличу другу: «Лесю, Лесю». Бачу — зупинилися й присіли. Ще зрадів — нарешті навчив їх приховано пересуватися.

Сиджу, чекаю. Аж тут раптом де не взялася переді мною постать: мужик у спортивному костюмі, запалі вилиці, чорна, як смола, борода, лисий. В руках тримав автомат з глушником.

«За шість діб повзання наш одяг перетворився на лахміття»

— Жах! Просто сцена з бойовика.

— Навів на мене ствол: «Ти хто?» Було зрозуміло: якщо зараз не відповім, він миттєво натисне на спусковий гачок. Швидко сказав: «Доктор». Він: «Фух… Де ви ходите? Ми вчора цілу ніч вас шукали». — «Ми теж цілу ніч вас шукали». — «А де дівчата?» — «Пішли дзвонити». — «Та блін. Вони сюди прийдуть?» — «Звичайно, прийдуть».

Хлопців було двоє. Сидять, нервують: «Нам вже йти треба». Розповіли, що кожен день з'являються нові засідки. «Чи то нас чекають, чи вас ще шукають». Тут підійшли наші дівчата.

Читайте також: Сергій Риженко: «Для мене найстрашніше, коли боєць отримав важкі травми або вмер і треба про це повідомити його рідним»

— Як вони відреагували на появу хлопців?

— Спочатку сльози, потім трохи агресії. «Де ви ходите? Скільки можна ходити?»

Хлопці сказали нам зняти бронежилети. «Ви не дійдете. Скільки ви ходите?» — «Шосту добу». — «Без їжі?» — «Так». — «Знімайте все важке з себе».

Вони привели нас в їхній імпровізований табір. Там чекала група з п'яти-шести чоловіків. До світанку ми з ними у досить швидкому темпі пройшли кілометрів з 25. Обходили всі блок-пости, максимально уникаючи якихось бойових зіткнень.

Але вони вивели нас, як виявилося, не в глибокий тил, а в район біля Петрівського, все до тієї ж Савур-Могили, куди ми потрапили спочатку. У той час на тій висоті стояла група «Сумрака» (Герой України генерал Ігор Гордійчук. — Авт.). Вони передавали координати, а 51-я бригада їх підтримувала вогнем артилерії. Якраз під цю канонаду ми й прийшли.

Спецпризначенці сказали: «Ну, все. Ми вас вивели. Нам вже поставлено нове завдання. Ми йдемо». — «А як же ми?» Вони зв'язалися з керівниками операції. Там наказали: «Чекайте, зараз за вами прилетить вертоліт». Спецпризначенці прокоментували: «Жорстко. Зараз їх часто збивають. Навіть ми не літаємо».

Вони позначили димами вертолітний майданчик, і ми стали чекати. Вертоліт з'явився раптово. Однак під час посадки його обстріляли. Він з розвороту не зміг знизити швидкість і впав між САУ, які там стояли. Народ розбігся, тому що САУ заряджені боєкомплектом, у кожній по 40 снарядів. Якби вибухнув цей вертоліт, був би жах.

А я отримав уламком гвинта по голові й втратив свідомість. Коли прийшов до тями, побачив, що начебто нічого не вибухає та не горить, що льотчики, слава богу, живі. Навіть вправив пілоту вивихнуту руку.

Хлопці викликали авіаційно-рятувальний борт. У льотчиків є непорушне правило: рятувати своїх — справа честі, тому евакуаційний борт завжди летить куди завгодно.

Дочекалися й того гелікоптера. Він забрав і льотчиків, і нас, і навігаційне обладнання, зняте з розбитого гвинтокрила. Полетіли до Краматорська. По прямій там летіти 20 хвилин, але ми летіли годину сорок. Американські гірки відпочивають. Летіли на максимально низькій висоті із максимальною швидкістю. Таке відчуття, що соняшники по днищу барабанили.

У Краматорську нам дали нову форму, бо за шість діб повзання наш одяг перетворився на лахміття.

Наступного дня мене запросили на заслуховування до Віктора Миколайовича Муженка у штаб. Були запитання по Степанівці, як все відбувалося. Після цього нас відправили вертольотом до Чугуєва, а звідти вже бортом в Озерне. Ось така історія.

Вся колотнеча позаду. На аеродромі «Чугуїв» разом з операційною медсестрою Світланою Комаровою

— Розкажіть про себе. Де народилися, чому обрали професію медика?

— Народився в місті Коростень Житомирської області. Мама все життя працювала медичною сестрою. Мріяла, щоб син став лікарем. Так воно й сталося.

Коли закінчував Вінницький медичний університет, запропонували продовжити навчання у Київській військово-медичній академії. Вступив на факультет хірургії. Три роки у Києві ми поєднували навчання з роботою в лікарні швидкої допомоги на Лівому березі. На той час вона обслуговувала майже половину столиці. То були буремні 1990-ті, тобто часто вогнепальні й ножові поранення. Крім того, багато викладачів у свій час служили в Афганістані. Вважаю, що школа була хороша.

На початку подій 2014 року працював там, де й зараз, на тій самій посаді. 5−8 березня всі наші підрозділи були підняті по тривозі та переведені на казармову службу. Ситуація була дуже напруженою. Тривога відчувалася навіть у повітрі.

Нам наказали сформувати лікарсько-сестринські бригади, в складі яких мали бути два хірурги, операційна сестра, анестезіологи та певний перелік техніки — перев'язна, санітарний автомобіль і автомобіль для перевезення медичного майна. Такі бригади були сформовані майже з усіх шпиталів і закріплені за певними підрозділами, які виступали бойовим розрахунком.

— Було чим надавати допомогу?

— На той час забезпечення медикаментами й перев'язувальним матеріалом було дуже хорошим.

Потрапив на справжні бойові дії у липні. Десь 10−15 числа надійшла вказівка виступати на кордон Донецької та Запорізької областей. Після розвантаження вирушили звідти на схід.

— Розуміли, що це може бути квиток в один кінець?

— Тоді вже розумів.

— Багато фронтовиків розповідали, що бойовики навмисно розстрілювали саме машини з червоним хрестом.

— Коли ми тільки входили в зону бойових дій, нам відразу сказали зняти всі знаки розрізнення, заклеїти червоні хрести, тому що вони дійсно перш за все стріляли по санітарних машинах.

Бойовики навмисно розстрілювали саме машини з червоним хрестом

— Не розгубилися, коли опинилися на війні?

— Медики теж люди. Професійно ми були до всього готові. Але така кількість поранених…

Під час штурму Савур-Могили там зійшлися кілька підрозділів — батальйонно-тактичні групи 95-ї, 51-ї та 30-ї бригади, до якої ми були придані. Так сталося, що у 95-й бригаді мали санітарні втрати саме медичні підрозділи, а 51-ша рухалася маршем так, що підрозділи вступили в бій, а медицина ще не доїхала. Тобто поранені з цих трьох підрозділів пішли в нашу бригаду. Їхня кількість була більшою, ніж ми могли одночасно обслужити. Тому й було медичне сортування, про яке я говорив.

Єдине, чого ми не могли припустити, — дуже важкої та небезпечної евакуації. Тому що підрозділ здійснював рейдово-штурмові дії, постійно проривався вперед з боями, а ось евакуювати поранених не завжди було чим і куди.

Після першого штурму Савур-Могили ми не затримувалися там, а, обійшовши її, одразу пішли на штурм Степанівки. Тому що туди підвозили боєприпаси й пальне з Росії. У Степанівці провели два тижні. Після цього була Маринівка, далі наш підрозділ пішов на Міусинськ і на річку Міус для розблокування бригад, які були затиснуті під кордоном. А нам не вдалося висунутися за ними. Кілька разів ми вишикувалися в колону, а її накривало «Градами» і вогнем артилерії. Ми відступали. Аж поки не опинилися в оточенні…

Читайте також: «Навесні 2014-го ми були готові повністю зачистити Донецьк»

1798

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Twitter

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів
 

© 1997—2021 «Факти та коментарі®»

Усі права на матеріали сайту охороняються у відповідності до законодавства України.

Матеріали під рубриками «Офіційно», «Новини компаній», «На замітку споживачу», «Ініціатива», «Реклама», «Пресреліз», «Новини галузі» а також позначені символом публікуються у якості реклами та мають інформаційно-комерційний характер.