ПОИСК
Україна

«Натиснувши на кнопку фотокамери декілька разів, присів, і зразу ж над головою в стіну влучила куля», — автор світлин з ДАПу «кіборг» Руслан Боровик

12:50 24 жовтня 2021
Руслан Боровик
— В селищі Піски, що біля Донецька, восени 2014 року ще лишалась більш-менш неушкодженою відособлена вулиця, на якій стояли розкішні садиби депутатів-регіоналів, — розповідає «кіборг», автор фотокниги «ДАП» про оборону Донецького аеропорту Руслан Боровик, який у 2014 році воював гранатометником у складі 90-го окремого десантного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади. — У підвалах деяких будинків наш батальйон і розмістився перед виїздом в Донецький аеропорт. Ми приїхали в Піски зранку 29 листопада. Мали завантажити на БТРи боєприпаси, воду, харчі, спальники і в той же день їхати в аеропорт — змінити хлопців, які його обороняли. Але ворог так запекло обстрілював Піски снарядами та мінами, що наші командири вирішили перенести виїзд на четверту годину ранку.

Сидіти весь час в підвалах ми не могли, бо мали завантажувати БТРи, виставляти дозори. Під час виконання цих завдань двоє хлопців з нашої роти отримали важкі поранення (через декілька днів вони померли в шпиталі). Медики з волонтерської команди «Вітерець» знаходилися на інший вулиці. Треба було бігти до них, щоб покликати на допомогу. Мені довелося зробити дві такі пробіжки. Під час другої ми з побратимом мчали повз депутатську садибу, яку хлопці назвали «Дім сонця», бо металеві ворота цього обійстя були прикрашені художньою композицією у вигляді сонця. Саме тоді, коли ми неслися поруч з цим будинком, на його подвір’я почали залітати й вибухати 120-міліметрові міни. Від їх осколків нас врятував цегляний, з широкими стінами, паркан садиби. Через ці пробіжки я неабияк запотів, адже був у бушлаті, теплих штанях, валянках. Вдягти щось сухе можливості не мали, адже речі завантажили на БТРи, які, щоб не ризикувати, перегнали у більш-менш безпечне місце. Підвали, в яких ми мали ночувати, ясна річ, не опалювалися. Ми взяли дерев’яні піддони, вмостилися на них по двоє. Щоб було тепліше, обмоталися будівельною плівкою, дещо схожою на фольгу, але щільнішою. Серед ночі міняли один одного на постах — щоб ДРГ ворога не захопила нас сплячими.

«Ворог так шалено атакував, що перші три доби в аеропорту ми майже не спали»

— Настав ранок 30 листопада, випав перший у тому році сніг, — продовжує Руслан. — О четвертій ранку ми на двох БТРах рушили в аеропорт. Як виїхали на злітну смугу (її називали «дорогою смерті», бо прострілювалась з усіх боків), водії розігнали бронемашини до шаленої швидкості — аж двигуни свистіли. Я сидів у другому БТРі навпроти десантного люку, який ми тримали відкритим. Раптом поруч пролунав потужний вибух — ворог вистрелив протитанковою керованою ракетою. Вона влучила між двома нашими БТРами. Осколками нікого не зачепило, лише вибуховою хвилею у відкритий люк добряче сипонуло снігом.

Вивантажувати наші припаси біля стіни нового терміналу довелося надзвичайно швидко, кидаючи речі, як попало. Адже ворог відкрив шалений вогонь. Хлопці, які знаходилися в терміналі, не менш запекло стріляли у відповідь, щоб ворог не міг, як слід, цілитися по нас. До того ж застосували димові шашки, щоб дим сховав нас.

Такою видалася моя перша доба на цій війні. До того я був на іншій — двічі брав участь в Українській миротворчій місії в Іраку (тоді й захопився фотографією). Тож знав, що воно таке, коли в тебе стріляють, і коли ти в когось стріляєш. У 2014 році пішов до військкомату, просився добровольцем. Але мені тривалий час відмовляли. Хоча серед знайомих були хлопці, які жодного дня не служили в армії, але їх призивали і після лише 10 днів підготовки (чому можна навчити за такий короткий час?) відправляли на передову в АТО. Я вже шукав можливості записатися в один з добровольчих батальйонів, коли несподівано о пів на дев’яту вечора (працював тоді інкасатором, якраз приймав виручку у останнього в той день клієнта банку) мені зателефонували з військкомату і повідомили, що маю прийти з речами завтра о восьмій ранку.

Дружина поставилася до цього з розумінням, хоча, ясна річ, не хотіла, щоб я йшов на війну. Нашій донечці тоді було трохи більше рочку. Мене направили в Житомир в 95-ту окрему десантно-штурмову бригаду. Два місяці ми проходили підготовку на полігоні. Вже тоді командування повідомило, що будемо брати участь в обороні Донецького аеропорту. З полігону ми прибули на Донеччину в місто Костянтинівка. Батальон облаштувався в покинутій (без світла, опалення, води) будівлі, в якій колись була лікарня. Підвели туди електрику, зробили все, що треба, для нормального проживання. Наприкінці листопада виїхали в Піски, щоб звідти вирушити в Донецький аеропорт.

Читайте також: «Моя рука залишилася у БТРі під Дебальцевим»: вийшовши з госпіталю, Вадим Довгорук продовжує служити у ЗСУ

— Скільки днів обороняв його ваш підрозділ?

— Ми мали знаходитися там два тижні. Але командир батальйону вирішив прислати заміну раніше (через сім днів), бо надто запеклі бої нам довелося вести. Перші три дні майже не спали — так настирно атакував ворог. Я вперше зміг трохи поїсти лише на третю добу пізно увечері.

І під час затишшя, і навіть під час боїв я фотографував. Одного разу, спускаючись увечері на перший поверх, побачив пейзаж: сонце сідає на фоні новобудов Київського району Донецька. Будинки цілі, адже ми по місту навмисно ніколи не били (на відміну від наших «опонентів»). Отже, бачу: на передньому плані розбите скло, руїни, а вдалині — Донецьк. Я не міг таке не сфотографувати, хоча знав, що снайпери і кулеметники ворога невпинно чатують на ціль. Визирнув, зробив кадр. Він вийшов дещо розмитим. Висунувся в трохи іншому місці, знову натиснув на кнопку затвора камери. А потім ще декілька разів. Після третьої чи четвертої спроби присів, і зразу ж над головою в стіну влучила куля.

Цікаво, що коли дивишся на війну через відеошукач камери, бачиш її начебто відсторонено. Виникає ілюзія, що ти не учасник цих подій, а спостерігаєш їх ніби зі сторони і навіть знаходишся в безпеці. Головне — занадто не захопитися зніманням, щоб не потрапити в приціл ворога.

В боях за аеропорт була задіяна бронетехніка і артилерія

«Мій помічник Женя Яцина передчував скору загибель»

— Коли ми прибули в новий термінал, старий ще був під українським контролем, — продовжує Руслан Боровик. — Один із взводів нашої роти мав замінити хлопців, які його обороняли. Але не встиг це зробити — російський спецназ і кадирівці вибили зі старого терміналу українських бійців. На мою думку, наших хлопців слід було міняти раніше, бо серед них було багато «300-х» (поранених) і «200-х» (вбитих). Неушкодженими лишалися лише декілька чоловік. Коли ці бійці перебіжками евакуйовувалися до нас у новий термінал, в одного з них рука була відірвана і не падала на землю лише через те, що знаходилась у рукаві бушлату. Я крикнув йому: «Тобі допомогти?» «Ні, не треба!» — вигукнув він. Тобто живий, може бігти — і це головне. А те, що відірвана рука, в ті моменти сприймалось людиною як не дуже вже й важливе. Зрозуміло, що він був на знеболюючих.

Росіяни, окрилені своїм успіхом, спробували одразу ж захопити й новий термінал. Вони били прямою наводкою по нас з танків, «Градів», великокаліберної артилерії, після того відкривали шквальний вогонь з автоматів і кулеметів, а потім йшли в атаку. В цій ситуації виручала вогнем наша артилерія (координати їй передавали коригувальники, які знаходилися на диспетчерській вежі аеропорту). Без артилерійської підтримки ми б довго не протрималися — ворог кинув би в наступ танки, і ми самі навряд чи їх спинили б.

Читайте також: «За цю ротацію в бригаді десять загиблих. Війна триває»: полковник Дмитро Кащенко після двох поранень повернувся на фронт

Траплялося, ворожа піхота пробивалася до нас на відстань кидка ручної гранати. Ми відбили всі її атаки, хоча новий термінал не був придатний для оборони, адже там немає стін, які б могли захистити від куль та осколків. Ця споруда мала лише каркас з бетонних колон. А замість стін — скло та гіпсокартон, який пробивала куля навіть найменшого калібру — 5,45 міліметра. Ми споруджували на поверхах цього терміналу барикади з того, що було під руками — машин для прибирання підлоги, стільців, сміття, коробок з сухпайками… Хоча такі барикади розносило одним прямим попаданням з РПГ (ручного протитанкового гранатомету).

У новому терміналі було місце між першим і другим поверхами, куди влучив снаряд. Сходи там все ж вціліли, але їх стало прекрасно видно з вулиці. Тож довелося закрити отвір… звичайною парасолькою. Бо нічого іншого не було.

Якби термінал вдалося краще укріпити, він, може, й досі залишився нашим.

Новий термінал погано підходив для оборони — замість міцних стін величезні вікна і гіпсокартон. «Кіборги» робили барикади з усього, що було під рукою

— Який випадок у терміналі став для вас екстремальним?

— Я вмію контролювати себе в складних ситуаціях, але був один випадок, коли опинився на межі панічного стану. До нас тоді пробилися БТРи. Бачу, одного пораненого здорованя ще не віднесли в бронемашину. Він каже: «Ніхто не хоче мене нести?» «Що значить, ніхто не хоче?!» — відповідаю. Покликав хлопців, і ми вчотирьох понесли ноші з пораненим. Я за щось в темряві зачепився, впав на коліно, але ручку нош втримав. Винесли їх на вулицю, поклали на край отвору БТРа. Спочатку двоє моїх помічників, а потім і третій зі словами: «Ну, я тебе уже не нужен» заплигнули назад у термінал — кому охота затримуватися на відкритій площадці, яка прострілюється. А я чкурнути за ними не міг — треба було з допомогою кулеметника, який знаходився у БТРі, заштовхати в середину ноші та ще й розвернути їх там.

Хоча на вулиці було темно, але все одно ворог бачив, що біля терміналу стоять бронемашини й гатив по них з автоматичної зброї. Ми з кулеметником намагаємося розвернути ноші, але в нас ніяк не виходить. А тут по броні пройшла черга, згодом — ще одна. Розумію, якщо буду тут і далі стояти, рано чи пізно влучить у мене. Нарешті кулеметник якось розвернув ноші, я почав закривати БТР, і знову виникла проблема — замки трапа не закривалися, бо в них набився сніг і лід. Я тоді був дуже втомлений, тож тиснув на клятий трап з останніх сил. А він все не піддавався. Отоді я був на межі паніки. По броні лупили кулі, але лишити БТР відкритим я не міг — раптом під час руху хтось з поранених звідти випаде або поруч з бронемашиною розірветься снаряд і осколками повбиває людей всередині. Нарешті механіка піддалася, замки спрацювали.

Аж раптом з термінала хтось кричить мені: «Зачекай!» Бачу, в супроводі побратима, плигає ще один поранений. Допомогли йому залізти, вдвох закрили БТР, і я миттю руками вперед («щучкою») заплигнув в середину терміналу.

Читайте також: «Гіркін — дурень, Росія його кинула»: Олександр Сурков про те, чому ЗСУ не дійшли до кордонів РФ

— Було таке, що ви фотографували когось з побратимів, і ця світлина ставала останньою в його житті?

— Так. Я був на війні гранатометником. Мій помічник у терміналі Андрій Терещенко (позивний «Рембо») з Черкас загинув у метрі від мене — йому в голову влучила куля. Це сталося 3 грудня (на четвертий день нашого перебування в аеропорту) під час запеклого бою, коли з обох боків одночасно стріляли десятки автоматів і кулеметів. Андрій служив водієм БТРа, тож не мав йти з нами в термінал — у нього були інші завдання. Але визвався. Він взагалі був відчайдухом, а ще спортсменом і мав хист до творчості: вірші писав, вишивав. Я фотографував Андрія і в Пісках. Ці фотографії зараз на його пам’ятнику.

Опорні конструкції з залізобетону нового терміналу захищали бійців від куль та осколків

— Андрій передчував свою загибель?

— Ні. А от мій штатний помічник киянин Євген Яцина (позивний «Беня») передчував. Власне, їхати з нами в термінал мав Женя. Але за декілька днів до виїзду він захворів на запалення легенів, його поклали в лікарню.

«Ворог використовував монастир і церкву як вогневу позицію»

— Женя Яцина з інтелігентної єврейської сім’ї, був людиною обдарованою, дотепною, — згадує Руслан. — В студентські роки (закінчив у Києві Інститут міжнародних відносин) грав у команді КВК. Пів життя прожив в Ізраїлі. Розповідав, що коли отримав повістку з військкомату, рідні купили йому квиток в Ізраїль. Але Євген сказав, що ухилятися від призову не буде.

Після того як я з хлопцями повернувся з аеропорту, напередодні Нового року волонтери привезли гору продуктів, зокрема шоколаду, цукерок. Нам цього було забагато. Женя каже: «В Костянтинівці мають бути інтернати, дитячий будинок. Привітаємо малечу зі святом». Він навіть написав сценарій дитячого свята. Ми взяли солодощі, величезного іграшкового Діда Мороза, якого знайшли на подвір’ї «Дому сонця» в Пісках, скинулись грошима, купили ще гостинців і поїхали в школу-інтернат. Євген був у костюмі святого Миколая. Він зразу знайшов спільну мову з дітьми, жартував з ними.

На Новий, 2015 рік десантники відвезли подарунки в інтернат в Костянтинівці. Євген Яцина вітав дітей в костюмі святого Миколая. На фото ліворуч від нього Руслан Боровик

У новорічну ніч ми з Жекою були в патрулі на території нашого батальйону в Костянтинівці. Я мав при собі камеру. Тільки почало світати, сфотографував Євгена в ту мить, коли він стояв замислений, дивився вдалину — наче побачив там своє майбутнє. На всіх фото (дитячих, студентських, на війні) він усміхнений, веселий. І тільки на цій — серйозний, зосереджений.

Через 16 днів після того, як я зробив це фото, мене поранило в ногу. Тому я й не потрапив з нашими хлопцями в наступний виїзд в аеропорт. Вони розповідали, що Жека явно не хотів їхати — наче передчував, що не повернеться живим. Він міг відмовитись, але пересилив себе і все ж поїхав. Спочатку його поранило, а коли ворог підірвав опори будівлі нового терміналу, Жені придавило ноги уламками будівельних конструкцій. Свідомості він не втратив, через дуже сильний біль просив хлопців, щоб застрелили його. Але вони сподівались, що до них проб’ється підмога і всіх вдасться врятувати…

— За яких обставин вас поранило?

— Куля влучила мені в стегно під час проведення бойової операції. Новий термінал, який був під українським контролем, фактично знаходився в оточенні ворога. Треба було укріпити будівлю, зокрема завезти туди більше мішків з піском для барикад, посилити оборону. Задля цього командування вирішило відбити у російських найманців монастир з церквою, що знаходяться поруч, щоб відволікти частину сил ворога від нового терміналу. Задіяли, окрім нас, десантників, два танки, чотири БМП і два тягачі. Вночі ми вирушили на операцію. Але екіпажі танків не зорієнтувалися на місцевості й заїхали не туди, куди слід. А скорострільна гармата працювала лише на одному з БМП. Без дієздатної зброї три інші бронемашини являли собою просто транспортні засоби. Але негаразди з технікою стали не найбільшою проблемою. Виявилося, що ворог прослуховував наші радіопереговори, тому знав про операцію і організував засідку.

Читайте також: «Навесні 2014-го ми були готові повністю зачистити Донецьк»

— Як так сталося, що противник мав можливість підслуховувати?

Пам’ятаєте, під час перемир’я українські військові їздили на ротації в Донецький аеропорт через сепарські блокпости і їх там обшукували. Тоді й зникла рація. Чи про це вчасно не доповіли керівництву, чи не надали даному факту належної уваги, але частоту, на якій працювали військові рації, не змінили. Тому противник слухав нас.

Засідку він організував так, щоб розстріляти нас на відкритому місці. По нас били з кулеметів, автоматів, мінометів. Ми були змушені відмовитися від штурму монастиря і відступити. Коли це сталося, я і ще частина хлопців сплигнули з броні на землю. А БМП помчали за пагорб, щоб укритися. Ми побігли за ними. Роздробило ногу одному з побратимів, мені довелося допомагати йому йти. Спочатку, коли розривалися міни, ми з ним падали, а потім вже не звертали на вибухи увагу, безупинно бігли (якщо це можна назвати бігом) до пагорба, куди відступили наші БМП. Нам назустріч поспішали хлопці, щоб допомогти.

Нарешті передали на одну з бронемашин пораненого. Я хотів і собі забратися в БМП, проте там не було місця. Побіг до іншого, потім — ще до одного. Всі вони були вщент заповнені бійцями. Вирішив залізти на броню. В цю мить кулеметна черга вдарила поруч зі мною, і одна з куль влучила в ногу. Сильно запекло, а потім нога почала німіти. Командир БМП протягнув руку, я вхопився за неї, щоб вилізти на броню. Але моя рукавиця виявилася слизькою, і я впав на землю. Зірвав рукавицю, поліз знову, затискаючи рану однією рукою. Нарешті рушили. БМП їхали якимись ярами, дуже сильно нахилялися, тож мені довелося щосили триматися, щоб не впасти на землю. Врешті добралися до селища Опитне. Там майбутній Герой України Ігор Брановицький допоміг мені злізти і передав волонтерам. Нагадаю, Ігор згодом потрапив у полон. Його після катувань застрелив бойовик «Моторола».

«У лікарні в Селідовому тримав при собі гранати»

— На машині швидкої мене доставили в лікарню міста Селідове, обробили рану зеленкою, — згадує Руслан. — Наступного дня — маззю Вишневського. І все. В медзакладі навіть знеболюючих не було. Ногу через внутрішню кровотечу рознесло, мов колоду. Розумів, якщо найближчим часом не потраплю в нормальну лікарню, досиджусь до гангрени і ногу доведеться ампутувати.

До того ж інформації про те, що робиться довкола, в лікарню надходило вкрай мало. Я не знав, Селідове ще наше чи захоплене російськими найманцями. Тож тримав при собі гранати. В лікарню привезли побратима, якого поранило на диспетчерській вежі аеропорту. Ми з ним стали шукати можливості вибратися в інше місто. Незабаром волонтери привезли ще «300-х». Ми з побратимом написавши на ім’я головного лікаря відмову від перебування в лікарні, поїхали з волонтерами в Костянтинівку, де знаходиться база нашого батальйону.

Дружина скинула мені на картку гроші. Попросив хлопців купити квиток на швидкісний потяг «Інтерсіті». Вдень мене посадили на нього, а увечері я був у Києві. На вокзалі зустріли дружина і друзі. Зранку ми поїхали на таксі в Центральний військовий госпіталь. Там сказали, що лікар на операції. Сиджу з дружиною і донечкою Софійкою, чекаю. Раптом дзвінок від нашого заступника командира взводу, який знаходився тоді в новому терміналі. У них якраз було невеличке затишшя. Я розпитував, що з одним, другим, третім побратимом. А потім питаю: «Що з моїм „Бенею“?» — «Погано, скоріш за все, не виживе». Як я почув це, не витримав, заплакав. Уявіть, на ковдрочці спить донечка, поклавши голівку мені на ногу. Поруч дружина, а в мене течуть сльози.

Після поранення Руслан носив на бронежилеті ведмедика, якого йому подарувала маленька донечка

Ще коли я знаходився в Костянтинівці, до мене додзвонився з нового терміналу командир мого відділення. «Де ти?» — питає. «На нашій базі в Костянтинівці», — відповідаю. «Збирай всіх, нас тут зривають». І зв’язок урвався. Я вже мав квиток на потяг до Києва, але пострибав на одній нозі до заступника командира батальйону з виховної роботи, бо він лишився за старшого, й кажу: «Товариш майор, збираємо всіх. Хлопців у терміналі треба виручати. Я не можу ходити, але можу стріляти. Тільки мене треба посадити на позицію». Майор махнув рукою: «Нікого немає — лишилися санінструктор, три каліки і наряд по батальйону».

Тоді в нашому батальйоні на передову відправили майже всіх солдат і офіцерів тилових служб, навіть головного кухаря. В нього проблеми з ногами, але йому тимчасово включили в підрозділ мінометників — підносив міни. Коли його тяжко поранило, в госпіталі дивувалися, як це могло статися, що головний кухар воював на передньому краї.

Ситуація у хлопців, які обороняли в цей час новий термінал, невпинно погіршувалася. Ворог захопив паркованку (найнижчий, нульовий поверх), верхні поверхи і частково перший і другий. Врешті під контролем наших лишився клаптик, який примикав до того місця, куди під’їжджали БТРи. Проте тепер російські найманці з верхніх поверхів розстрілювали ці бронемашини з ручних протитанкових гранатометів. На допомогу хлопцям намагався прорватися командир нашого батальйону з розвідувальним взводом. Але на злітній смузі вони нарвалися на засідку. Комбат потрапив у полон.

Як я вже казав, врешті-решт в нашому батальйоні не залишилося бійців, щоб направити на виручку «кіборгам». У командування ЗСУ також резервів зовсім не було. Про це згодом розповідав тодішній начальник Генерального штабу Віктор Муженко. «Кіборги» лишилися майже без боєприпасів, води та їжі. Ситуація стала катастрофічною, коли ворог підривами опорних конструкцій фактично зруйнував термінал. Хто вцілів, намагалися вийти до своїх, користуючись тим, що над злітною смугою висів туман.

Наприкінці 2014-го — на початку 2015 року загинули майже 50 чоловік з нашого батальйону, ще більше було поранено. Це дуже великі втрати.

— У госпіталі вам витягли з ноги кулю?

— Так, хоча виникли сумніви, робити це чи ні. Лікар пояснив, що в тому місці, де застрягла куля, проходить дуже багато судин і нервових вузлів. Тому він сумнівався, чи слід її витягати. Я запропонував: доберіться до кулі, подивіться, якщо небезпечно її чіпати, то хай лишається. Коли я прокинувся після операції, інтерн приніс мені кляту кулю.

— Повністю вилікували ногу?

— На жаль, ні. З ногою час від часу трапляється таке, що самостійно не можу дістатися додому. Тим не менш тренуюсь, лікуюсь і беру участь у змаганнях ветеранів. У 2019 році в Словаччині в місті Кошице я пробіг марафон (42 кілометри 195 метрів). Результат — чотири години 15 хвилин. Не так давно взяв участь у забігу до Дня захисників та захисниць України, здолав 10 кілометрів.

Раніше «ФАКТИ» розповідали про ветерана АТО Дмитра Вербича, який брав участь в обороні Донецького аеропорту. Після повернення з війни він займається організацією туристичних походів в гори.

Фото з архіву Руслана Боровика

1669

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Twitter

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів
 

© 1997—2021 «Факти та коментарі®»

Усі права на матеріали сайту охороняються у відповідності до законодавства України.

Матеріали під рубриками «Офіційно», «Новини компаній», «На замітку споживачу», «Ініціатива», «Реклама», «Пресреліз», «Новини галузі» а також позначені символом публікуються у якості реклами та мають інформаційно-комерційний характер.