ПОИСК
Україна

Якби не Іловайська трагедія, росіяни дійшли б до Маріуполя, — полковник Євген Сидоренко

13:30 2 вересня 2021
полковник Євген Сидоренко на параді

Під час параду на честь Дня Незалежності президент Зеленський вручив найвищу нагороду держави, орден «Золота Зірка», 49-річному полковнику ЗСУ Євгену Сидоренку. Легендарний танкіст удостоєний звання Герой України за його подвиги в серпні 2014 року.

Однак гірке почуття викликає та обставина, що справедливість перемогла через сім років (!), адже матеріали про нагородження були подані на Банкову відразу ж після тих драматичних подій. Про них і не тільки Євген Сидоренко розповів в ексклюзивному інтерв'ю «ФАКТАМ».

«В кращому випадку була готова половина наявної техніки»

— Євгене, що відчуває людина, якій на найголовнішому святі України вручили найголовнішу нагороду держави?

— Знаєте, було неймовірне хвилювання. Присвоєння такого високого звання — це визнання не тільки моїх заслуг. Адже я був не один. В одному бою зі мною були бійці протитанкової батареї 51-ї бригади, у другому — танкісти 17-ї бригади, з якими ми виходили через так званий зелений коридор. Я їм дуже вдячний. Вдячний і тодішньому командувачу сектора «Б» генералу Руслану Хомчаку, який в тій складній ситуації прийняв правильні рішення з організації оборони.

«Надання такого високого звання - це визнання не тільки моїх заслуг. Адже я був не сам», - пояснив Герой України Євген Сидоренко

— Коли ви прибули до Іловайська?

— 10 серпня. Спочатку один, потім під'їхала ремонтна група 532-го ремонтно-відновлювального полку. Нам поставили завдання — підтримувати в належному стані й швидко відновлювати техніку, яка перебувала в тому районі (в той час Сидоренко обіймав посаду начальника бронетанкової служби озброєння оперативного командування «Південь». — Авт.). На кожному блок-посту були одна-дві одиниці техніки. Ці старі машини постійно ламалися. Виходили з ладу системи озброєння, двигуни, розряджалися акумулятори — несправностей дуже багато. Ми в основному базувалися на блок-посту поблизу Многопілля.

— Розповідали, що навесні й влітку 2014 року з трьох танків збирали один, здатний пересуватися та стріляти.

— Поясню ситуацію. Річ у тім, що з 2000 року, а то й раніше, армію практично перестали фінансувати. На ремонт техніки, пальне та бойову підготовку грошей не виділяли. Тобто не були готові ані екіпажі, ані техніка. Техніка начебто була. Вона стояла на зберіганні під півчехлами. Але коли приступили до її розконсервування, виявилося, що всі гумовотехнічні вироби (прокладки, трубки) вже негідні, пальне тече, мастило тече, десь контакт пропав, десь цвіль утворилася (у нас сховища неопалювані) і т. д. Машина як би є, але вона несправна. На той момент центральна база зі зберігання бронетанкового озброєння й техніки розташовувалася в Артемівську (нині Бахмут). Це була єдина діюча база.

— Ви ж служили там колись.

— Потрапив на цю базу у 2000 році й прослужив до 2010-го. Коли я прибув до Артемівська, на базі знаходилося близько 250−300 одиниць. Туди на зберігання мали надходити з заводів нова техніка та озброєння. Однак за фактом нічого не надходило. У 2002-му пройшло серйозне скорочення військ — розформовували військові частини, в тому числі й на сході України. Ось ми й приймали техніку від цих частин. Вона була ще з радянських часів, її експлуатували по 10−20 років.

У період з 2002-го по 2004 рік ми прийняли понад дві тисячі одиниць різнотипної бронетанкової техніки — танки, БТРи, БМП, БРДМ (броньована розвідувально-дозорна машина), «летючки» (танкоремонтні майстерні). Все було в жахливому стані. Співробітники бази стали лагодити ці машини — ремонтувати, чистити, ставити на консервацію. З огляду на те, що тоді ми ні з ким не збиралися воювати (навіть думок таких не було), стратегічний резерв був обмежений невеликою кількістю. Наприклад, 120 танків, 120 БМП, 100 БТР, 100 майстерень. І все. Тобто база повинна була підтримувати в ідеальному стані близько 400 машин. Решта були надмірними. Не було приміщень для їхнього зберігання. Вони стояли просто неба.

— І ось виникла гостра потреба у боєздатній техніці.

— Спочатку армії видали готові машини для поповнення некомплекту, що виник у результаті боїв уздовж кордону. Ті машини пішли відразу. А решту ж не готували. Так що дійсно з однієї-двох-трьох збирали одну. Під кінець залишилися такі, де були тільки корпуси… Те ж саме з технікою у військах. Дві третини стояло на зберіганні, одну третину експлуатували.

Ті машини, що стояли на зберіганні, слід було переконсервувати. Почали їх розкривати (що в Артемівську, що в будь-який інший частини), проте гроші ані на придбання потрібних деталей, ані на пальне не виділяли. Баки на машинах мали бути заповнені пальним. А його не було. Стали пальне заливати, при цьому все «лушпиння» (через те, що бак стояв порожній, відшарувався ебонітовий лак, яким бак покритий зсередини) обсипалося й забило фільтри. Їх потрібно було швидко поміняти, але необхідної кількості не було. Тобто виникла маса проблем. У кращому випадку була готова половина наявної техніки. І то після певних заходів з відновлення.

«Вирішив, що треба допомогти хлопцям»

— Ви виходили з-під Іловайська на російському танку. Хто і як його «віджав»?

— Це сталося 25 серпня. У захопленні танка брали участь хлопці з 91-го окремого полку оперативного забезпечення, 51-ї та 93-ї бригад.

На той час ми вже знали, що на нас йдуть російські війська. 23 серпня надійшла інформація, що вони перетнули кордон.

Поступово ми стали усвідомлювати, які сили росіян зайшли. Якщо спочатку думали, що їх небагато й можна якось протриматися, то потім виявилося, що все дуже серйозно", - розповів Євген Сидоренко

Мені особисто про це розповіла мешканка Амвросіївки. В той день треба було терміново евакуювати три машини 93-й бригади з Кутейникова до Старобешева. Під час цієї поїздки я вперше потрапив у тому районі під мінометний обстріл. До цього були обстріли, але те місце ми вважали глибоким тилом.

Читайте також: «Під час затишшя на щось присів. Потім зрозумів, що це були тіла загиблих хлопців»: розповідь очевидця Іловайської трагедії

Коли після обстрілу продовжили рух, нас обігнала легкова машина. Звідти вийшла жінка з дитиною. Я підійшов до неї, запитав, у чому проблема. Вона сказала: «Хлопці, ми їдемо з Амвросіївки. Проїхали тридцять кілометрів — жодного вашого блок-поста й жодного вашого військового. Зате по ярах і посадках дуже багато техніки з російськими прапорами. Понад сотня»… Це було після обіду.

24-го цілий день нас обстрілювали. Був повністю знищений тиловий пункт управління 51-ї бригади, сильно дісталося 3-й батальйонно-тактичній групі 51-ї бригади, яка стояла у Добропіллі, загинули кілька військовослужбовців 40-го батальйону та знищена машина, на якій вони їхали. При цьому протитанкова батарея 51-ї бригади розстріляла російську БМД під Кутейниковим. Ще були захоплені в полон десять російських десантників, які «заблукали».

Ми вже розуміли, що знаходимося в оточенні. І тоді Хомчак прийняв рішення негайно перейти до кругової оборони. На основних дорогах були розставлені ті незначні сили й засоби, які ми мали, блок-пости, секрети та інше. І ось ввечері на одне з таких підрозділів вийшла колона російської техніки.

Наші почали по ній стріляти. Постріл з БМП-2 пошкодив російський танк. У нього був розбитий приціл, пробиті масляні баки, загорілися динамічний захист і масло, що витікало з пробитого бака. Екіпаж залишив машину, навіть не заглушивши двигун. Колона теж пішла.

Водій Іраклій Кутелія з 93-ї бригади (він загинув 9 грудня 2015 року) методом наукового тику зміг перегнати цю машину в найближчу силосну яму. Двигун трохи попрацював і заглухнув. Вранці наступного дня мене викликав командувач: «Поїдь, розберися. Там якийсь танк захопили». Прибувши, я відразу побачив, що ця машина не наша (розпізнавальних знаків не було жодних). Все зовсім інше: приціл, нічний приціл (у нас такого взагалі тоді не було), апаратура, цифрова радіостанція. На ній було написано щось на кшталт такого: «Прослуховується Російською Федерацією. Відкриті переговори заборонені. Під контролем ФСБ Росії». Ще там ми знайшли формуляр машини, закладку боєприпасів, документи, де був вказаний конкретний номер російської частини (у них п'ятизначні номери). Танк підлягав відновленню. Я завів його й перегнав у Многопілля, де знаходилася моя ремонтна група й були інструменти.

— Відновили його?

— Частково. Завадила така обставина. Десь годині о третій (я якраз займався цією роботою) почув по радіостанції, що в бік від Кутейникова на Іловайськ через Многопілля рухається колона російської техніки в складі 16 машин: три МТЛБ (багатоцільовий транспортер-тягач легкий броньований. — Авт.), десять БМП і три танки. Знаючи, що на цій дорозі лише одна гармата протитанкової батареї 51-ї бригади, вирішив, що треба допомогти хлопцям.

— У такій ситуації — 16 машин! — треба бігти в посадку й ховатися.

— Сховатися можна. Але я відразу подумав: розстріляють і мене, і всіх, хто поруч. Основні сили перебували в Іловайську. На блок-посту було, може, чоловік тридцять-сорок. Плюс там був наш командний пункт — тільки офіцери оперативного управління. Що вони зробили б? Нічого.

Сів на місце механіка-водія та поїхав назустріч.

Читайте також: «Хлопці, ми зараз вогонь на себе викличемо, так що особливо не висувайтеся»

— Це було миттєве рішення?

— Так. Вирішив, що краще спробую хоч щось зробити, ніж буду бігати по полю, як заєць. До того ж був упевнений, що хлопці, побачивши танк, надихнуться. Що таке стояти самим проти армади?

Поки їхав, хлопці встигли з тієї протитанкової гармати зробити перший постріл і знищити першу машину росіян. Вона задимілася.

Хотів стати поруч з гарматою, але, оскільки дуже поспішав і сильно розігнався, вискочив вперед метрів на п'ятдесят. Стрибнув у люк командира. Включив АЗР (автомати захисту), щоб увімкнути озброєння танка. Грубо кажучи, електричні ланцюги стрільби. Перескочив на місце навідника, включив їх і там. Включив апаратуру навідника — приціл і гіроскоп, щоб він почав розкручуватися.

«Я з дитинства мріяв стати танкістом. Чому? Важко відповісти. Подобалися саме танки», - поділився Євген Сидоренко

Танк можна заряджати в автоматичному й напівавтоматичному режимі. Цей танк через несправності працював у напівавтоматі. Щоб зарядити його, мені треба було на місці командира танка натиснути на кнопку. Але! Коли включається апаратура, гармата стає на кут заряджання й практично торкається вежі. Щоб дістати до цієї кнопки, мені треба було лягти на гармату. При цьому я розумів: як тільки це зроблю, гармата піде на кут заряджання, притисне мене до башти й просто розчавить. Тому зарядити гармату, на жаль, не зміг. У мене залишався тільки один вихід — вести вогонь із великокаліберного і курсового кулеметів. Хоч щось.

Знову перестрибнув на місце командира танка, розгорнув турель великокаліберного кулемета та став вести вогонь з нього доти, поки не закінчилися боєприпаси. Потім те ж саме з курсового кулемета. Таким чином я на себе відвернув увагу ворога. А гармата хлопців у цей час продовжувала стрілянину.

— Російська колона продовжувала рухатися?

— Тільки-но загорілася перша машина, вони зупинилися й почали хаотично стріляти. Я потім на «своєму» танку нарахував 52 свіжих слідів від куль.

Коли закінчилася стрічка і в курсовому кулеметі, знову перестрибнув на місце механіка-водія й почав потихеньку здавати назад. Вже були підбиті три машини противника. Пішов сильний дим, і колона стала відходити. Направив танк у посадку, щоб піти від прямої видимості. Перезарядив кулемет. У цей час під'їхала машина 93-й бригади, вони відкрили вогонь із ЗСУ 23−2, а з боку Многопілля рухалися один танк і два БМП, зняті з іншої ділянки (командувач направив). Вже стало спокійніше. Перезарядив кулемет і знову виїхав на дорогу поруч з гарматою. Але колона вже пішла.

«Від смертельного поранення в бік врятував автомат»

— І за три дні був той зелений коридор…

— Я не брав участі в прийнятті рішення. Поступово ми стали усвідомлювати, які сили росіян зайшли. Якщо на початку думали, що їх небагато та можна якось протриматися, то потім виявилося, що все дуже серйозно.

Боєприпаси у нас були. Може, їх вистачило б на дві-три доби.

— А вода та їжа?

— Не знаю, як у підрозділах, у нас — ані краплі, ані крихти. Був один колодязь біля залізничного переїзду, але вода там вже була каламутною.

Витратити залишки боєкомплекту, а з чим виходити? Напевно, командування зважило всі за й проти. Виходити без боєприпасів було безглуздо. Це все одно, що відразу здатися в полон. Підвіз був вже обрізаний. Ми це чітко зрозуміли, коли не змогли вивезти поранених, а до нас не прорвалися бензовози (в тій колоні було поранено багато людей) та машини з продовольством.

Читайте також: Генерал Віктор Назаров: «Трагедія з малайзійським „Боїнгом“ сплутала плани ЗСУ»

Спочатку в зелений коридор не надто вірилося. Хоча ми сподівалися. Тому забрали повністю боєкомплект з інших машин, які були небоєздатні, та боєприпаси — все, що змогли. Команди не застосовувати зброю не було. Навпаки, нам сказали бути готовими вести бойові дії.

Нашій бронегрупі поставили завдання збивати засідки по дорозі, щоб інші, маючи лише стрілецьке озброєння, могли прорватися:
«Крім вас, гармати немає ні в кого».

— Бронегрупа була великою?

— Ні. Вся техніка, яка змогла вийти, була розбита на дві колони. Наша бронегрупа — це два танки й два БМП. Ще два або три БМП знаходилися в середині, і в кінці один танк і два БМП. Нашою метою була Новокатеринівка. Ми вважали, що там наші блок-пости. Насправді їх не було.

Жодна з чотирьох машин, які йшли у складі бронегрупи, до Новокатеринівки не дійшла. Дві були підбиті відразу, третя — трохи пізніше, наша — остання.

— Перший удар прийшовся у голову колони.

— Так. Єдине, чого ми не знали в той момент, що буде три кільця оточення і що всі висоти зайняті ворогом. Ми весь час були в низині, тобто розстрілювати нас було зручно уздовж всієї дороги.

Всі посадки там вигоріли через обстріли «Градів». Це було голе поле. А ворожі танки, БМД та піхота знаходилися в окопах. Так, неглибоких, але все ж. Тобто на нас чекали й готувалися. А ми — як мішені в тирі.

Наш танк обсипало немов горохом. Щільність вогню була такою, що я, відкривши люк, не міг висунути голову, щоб нормально роздивитися (в танку, як не крути, огляд недостатній).

Потім люди розповідали, що під ногами була така кількість дротів, що вони в них заплутувалися і навіть падали.

— Яких дротів?

— Від керованих ракет. За ними тягнеться тонесенький дріт. Уявіть, скільки було їх випущено? Вже не кажу про стрілецьку зброю і все інше.

— Як же вдалося вибратися до наших?

— Тут треба розповісти невелику передісторію. Після того бою, коли я опинився один в танку, зрозумів, що без екіпажу — нікуди. Який би ти не був хороший і як би не розбирався, потрібен екіпаж.

— По танку не настрибаєшся.

— Звісно. У житті так не стрибав, як тоді.

Загалом, у нас був один танк, який брав участь у штурмі Іловайська. Там дуже героїчний екіпаж. Вони навіть з несправною системою накату гармати (відмовив накатник) розганяли машину, гальмували, в результаті різкого гальмування гармата за інерцією сама накочувалась і готувалася до пострілу. Це унікальна ідея. Ще ці хлопці на своєму танку евакуювали поранених.

Потім в їхній танк три або чотири рази потрапили з підствольного гранатомета, в результаті машина була виведена з ладу. Ми викликали евакуатор, але, поки він йшов, нас вже оточили. До того ж поранило навідника цього екіпажу Ігоря Іванченка. Його відправили до шпиталю. І ось залишилися без діла механік-водій Євген Мартинюк і командир танка Сергій Ісаєв. Я пішов до них на блок-пост, забрав їх до себе, ми трохи потренувалися управляти цим трофейним танком. Хлопці погодилися виходити разом зі мною у складі екіпажу. Мені було все одно, ким бути — механіком, командиром, навідником. Зайняв місце навідника. Танк без навідника — не танк.

"Так, як на фронті, людина не розкривається ніде. Там не буває півтонів", - говорить Герой України Євген Сидоренко

Загалом, ми виїхали на трофейному танку. По ньому було три попадання. Пощастило, що перше пройшло рикошетом і ніяк на нас не вплинуло. Ми тільки почули сильний удар. Друге попадання було в борт, але спрацював динамічний захист. Однак танк настільки сильно труснуло, що я отримав дуже сильну контузію. В очах все потемніло, на кілька секунд взагалі випав. А третє потрапляння виявилося прямим — перебило гусеницю танка, коли ми намагалися пройти невеликі висоти. Машина скотилася й наразилася на якийсь схил. Женя дуже сильно вдарився головою і втратив свідомість. Ми зупинилися. Тобто стали нерухомою мішенню. Я сказав: «Евакуюємось». Але тут з'ясувалося, що немає баштового ключа, щоб відкрити люк механіка-водія. В екіпажу має бути три ключі — у кожного свій. У нас, на жаль, був лише один, і той у Жені. Смикаємо його, а він не реагує.

Проте змогли якось перемістити Женю через бойову укладку танка у вежу та потім витягнути звідти. І все це під обстрілом. У ту мить поранило й Сергія, й мене — у нижню частину обличчя, підборіддя просто випало. А від смертельного поранення в бік врятував автомат.

Оглянувши танк, оцінив масштаб пошкодження гусениці. Щоб її замінити, треба витратити години три, а то й чотири — як піде. А поки що треба було знайти укриття. І тут я побачив попереду — метрах у 100−150 — щось типу канави. Потягли туди Женю. Нам пощастило. Це виявилася воронка від чогось досить великого — метри три глибиною. Там я відразу ж надав першу допомогу Жені та Сергію. До речі, ані бронежилетів, ані касок на нас не було. Лише танковий комбінезон, і все.

Спочатку сподівалися пізніше повернутися до машини й відновити її. Але коли я почав оглядатися… Ось на висоті стоїть одна, друга, третя, четверта машина, ось зенітна установка.

«До останнього був упевнений, що ми будемо йти далі»

— Чи не було думки, що це кінець?

— Навіть не думав про це. Якби думав так, у мене не залишилося б у боєкомплекті всього два або три снаряди з тридцяти восьми завантажених. До останнього був упевнений, що ми будемо йти далі стільки, скільки треба. Якби за нами ніхто не йшов, може, я прийняв би рішення зупинитися. Але за нами йшла колона. Не всі машини, але йшли. Я бачив їх. Значить, треба було рухатися.

— Довго сиділи в тій ямі?

— Якби не ця воронка, напевно, не вижили б. Ми чули, як постійно буквально поруч проїжджали їхні БМП або БМД. І потім короткі автоматні черги.

— Невже вони добивали поранених?

— Може бути. Сказати ствердно не можу. Коли я почув стрілянину та спробував вилізти з цієї воронки з пістолетом (у мене були пістолет і пошкоджений автомат, здатний стріляти тільки одиночними), хлопці (години через дві механік прийшов до тями) стягнули мене вниз за ноги: «Толку від вашого першого пострілу?»

У хлопців зброї не було. Женю з танка ми дістали, але його автомат — не змогли. А Сергій, коли тягнув зі мною Женю, поклав свій автомат на танк, та так і залишив його там у метушні.

Треба було дочекатися сутінків, коли в нічний приціл ще не видно, а очі практично вже не бачать. Перед нами був невеликий пагорб. Вирішив через нього спробувати вийти. Хоча не був упевнений, що нагорі нікого немає. Але іншого варіанту просто не бачив. Вліво і вправо не підеш, а назад повертатися немає сенсу.

Я дуже добре знав місцевість, оскільки постійно займався ремонтами та їздив в усі підрозділи на всі позиції. Треба віддати належне мужності Сергія та Жені, які не побоялися піти зі мною. Вони просто довірилися мені. Та і я куди без них піду, знаючи, що вони поранені? Я за них головою відповідав. Тим більше, що сам їх посадив у той танк.

Піднімаючись, ми натрапили на струмочок, що стікає з пагорба. По жолобу від цього струмочка перейшли через пагорб, потім вийшли до Кальміусу. Із задоволенням попили води з цієї річки. Коли зовсім стемніло, форсували її.

"Це реально трагедія. У кожного, хто її пережив, досі болить душа", - поділився полковник ЗСУ Сидоренко

— Перейшли?

— Ні, перепливли. Тієї ночі було дуже холодно. Потім переповзли через поле низькорослого соняшнику. Я сказав: «Десь тут були позиції 39-го батальйону тероборони. Недалеко стояла реактивна батарея. Може, там щось залишилося». Дорогою постійно бачили, як злітають ракети, кілька разів фактично впритул напоролися на позиції росіян. Просто дивом оминули їх.

Читайте також: «Гіркін — дурень, Росія його кинула»: Олександр Сурков про те, чому ЗСУ не дійшли до кордонів РФ

— Легко могли потрапити в полон. І що тоді?

— До цього не дійшло б. Я здогадувався, що на мене чекає, враховуючи, що ми при виході знищили дві їхні машини, а дві пошкодили, хоча ступінь пошкодження не знаю. У мене було з собою дві гранати. Віддав їх, тільки коли потрапив до своїх.

Читайте також: «Підключали дроти до очей, зубів, геніталій, на морозі голого обливали водою»: розвідник про тортури бойовиків «ЛНР»

Ми дійсно вийшли на позиції цієї батареї, потім — на колишні позиції 39-го батальйону. Там знайшли лише пляшку з водою на дні. Зробили по ковтку.

Коли ми виходили з-під Іловайська, всім поставили завдання: зустрічаємося в Комсомольську. Кінцевою точкою було це місто.

Ми ж вийшли між Новокатеринівкою та Старобешевим. Колись там стояв наш блок-пост. Але, оскільки там, швидше за все, вже могли бути росіяни, пішли повз — наверх через поле соняшнику. Я розумів, що по дорозі на Комсомольськ не пройдемо — наших військ там немає. І тоді вирішив взяти трохи правіше Старобешева.

Десь о четвертій-п'ятій ранку вийшли до гранітного кар'єру. Якраз в цей момент я побачив, як колона наших пішла в бік Старобешева. Наскільки я зрозумів, вони там прийняли бій, але пробитися не змогли. У цей момент з боку Старобешева їхав «Урал» з пораненими (одне колесо на ободі), на палиці висіла якась ганчірка, на ній кров'ю намальований хрест. «Куди їдете?» — «На Волноваху, до шпиталю». Посадив хлопців у цю машину.

— І залишилися самі?

— Так. Пішов у Комсомольськ. Адже туди мали виходити люди й техніка. Сподівався, що так і буде. Я ж не знав, що жодна техніка не вийшла. Почав шукати хоч когось то з керівництва, але у той час Нацгвардія залишала місто.

Я був дуже обурений. Знайшов начальника штабу підрозділу та став кричати: «Що ви робите? Сюди зараз повинні виходити люди, а ви залишаєте місто без бою. Як ви можете? Куди вони вийдуть? До кого потраплять?» Єдине, що міг зробити, це зателефонувати виконувачу обов'язків командувача сектора замість Хомчака полковнику Палагнюку (зараз він генерал-майор). Але не зміг на нього вийти. Дізнався потім, що він тоді займався евакуацією поранених, збором тіл загиблих і намагався витягнути наших з полону. Хаос тоді був повний.

«Мене врятувала робота»

— Коли вдалося повідомити рідним, що живі?

— Дружина знала, де я. А батьки не знали ні про що, доки не побачили телерепортажі про мене. Говорив їм весь час, що я на полігоні. З 29-го на 30 серпня близько опівночі на одній з висот спрацював телефон — додзвонилася дружина. Це нас трохи не видало, адже буквально поруч були росіяни. Смог тільки прошепотіти їй: «Я живий, ми виходимо».

"Дружина знала, де я. А батьки не знали ні про що, доки не побачили телерепортажі про мене. Говорив їм весь час, що я на полігоні", - розповів Євген Сидоренко. На фото - з дружиною Оленою

— Ви побували в такому пеклі, що не доведи Господи. Як потім не збожеволіти від спогадів?

— Іноді снилося, що мене просто розриває. Точно знаю, що мене врятувала робота.

Повернувся у Дніпро, де дислокувався наш підрозділ і мешкала в той момент сім'я. Наступного дня вийшов на роботу. Однак мене відразу ж відправили до шпиталю. Кістка виперла назовні, все обличчя розірване. Мені до цього надали першу медичну допомогу, наклали якісь пластирі, але треба було зашивати.

У шпиталі наклали шви. Хотіли залишити лікуватися. Але уявіть мій стан. Я зайшов туди, а там люди лежать без рук, без ніг, ліжка стоять у коридорі. Я зі своїм пораненням не мав права зайняти не те що ліжко — навіть куточок. Загалом, значився у шпиталі, але був на роботі.

А ситуація була критичною — Волноваха й Маріуполь оголені, 79-а та 1-а танкова бригади щойно вийшли уздовж кордону, величезні втрати техніки. Треба було організовувати її відновлення, укомплектовувати ці частини, щоб хоч якось закрити втрати. Я навіть додому не ходив. Пропадав на роботі цілодобово. У мене не було часу для самобичування й аналізу того, що сталося.

— Чим займаєтеся зараз?

— Працюю в командуванні Сил логістики ЗСУ.

Народився й виріс у Мелітополі. Там мешкають мої батьки. Вони інженери. Військових у родині не було, але я з дитинства мріяв стати танкістом. Чому? Важко відповісти. Подобалися саме танки. Батьки мій вибір професії прийняли.

— Росли слухняною дитиною?

— Та по-різному було. Із задоволенням відвідував і літературний гурток, і політклуб. І водночас міг і побалуватися, і на річку втекти, і по балках побігати. Траплялися й необдумані вчинки, за які було соромно. Але ніколи не переходив межу дозволеного. Я дуже любив свою сім'ю та школу. Батьки нам з молодшим братом (Сергій теж полковник і теж учасник війни) надали правильні орієнтири й цінності. Коли ти з дитинства розумієш, що таке добре і що таке погано, у тебе потім не виникає жодних проблем.

— Ви закінчили з відзнакою Київське вище танкове інженерне училище та Академію сухопутних військ.

— Коли я в чомусь розбираюся, то почуваюся спокійно та впевнено, мені так простіше.

— Якою ви бачите перемогу у війні?

— Для мене кінець війни — коли перестануть гинути наші хлопці й коли ми вийдемо до нашого кордону. Ось тоді я буду розуміти, що війна закінчилася. Але я ще у 2014 році сказав, що це все надовго.

Завершуючи, скажу, що спогади про події в Іловайську викликають у мене дуже суперечливі почуття. Я зустрівся там з людьми величезної мужності, самопожертви й патріотизму та водночас зі скотами, які залишали позиції та їм було наплювати, що буде далі. Не раз чув, як підлеглі з ненавистю говорили офіцерам: «Ви нас сюди погнали на бійню».

Так, як на фронті, людина не розкривається ніде. Там не буває півтонів. І ось це мене, напевно, найбільше вразило.

Траплялися епізоди, про які не хочеться розповідати. У мене був екіпаж, який, маючи бойову машину, жодного разу в неї не сів і жодного разу не вийшов з підвалу. Ось чому, скажіть, ремонтники, хоча у них були зовсім інші завдання, не боялися вступити в бій, а бойові частини іноді боялися? Ремонтники, не маючи ані охорони, нічого, не раз возили відремонтовані танки через захоплені території й з ризиком для життя вивозили з фронту несправні. Колони з боєприпасами постійно піддавалися обстрілу, але люди їх доставляли.

Євген Сидоренко з коханою дружиною Оленою та донькою Анастасією

Багато що залежить від офіцера. Офіцер повинен почуватися впевнено, тоді люди будуть йому вірити. Коли атакували Грабське, командувач попросив: «Можеш протитанкову батарею вивести на пряму наводку? Ти ж знаєш, де це». Звичайно, можу. Хоча я технар, а не артилерист. Але я їх вивів, поставив на позицію, вони повністю відбили атаку. А я поїхав ремонтувати машини.

Часто запитують, чим був Іловайськ — поразкою чи перемогою. Моя думка — це однозначно перемога. До того ж не тільки тих військ, які були там, але й всієї України. Поясню свою точку зору. Якби наші дві колони не вийшли на ті шість російських БТГР (батальйонно-технічні групи. — Авт.), що зайшли, і не пішли у бік Комсомольська на позиції, де стояли росіяни, не завдали їм шкоди та не підірвали їхню боєготовність, ці шість БТГР через Волноваху дійшли б до Маріуполя. І сухопутний коридор до Криму вже був би створений. А його досі немає. І, сподіваюся, не буде.

Ми за це заплатили найвищу ціну, на жаль. Це реально трагедія. У кожного, хто її пережив, досі болить душа. Але якби не це, Україна втратила б і Маріуполь, і всю прибережну територію.

5323

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Twitter

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів
 

© 1997—2021 «Факти та коментарі®»

Усі права на матеріали сайту охороняються у відповідності до законодавства України.

Матеріали під рубриками «Офіційно», «Новини компаній», «На замітку споживачу», «Ініціатива», «Реклама», «Пресреліз», «Новини галузі» а також позначені символом публікуються у якості реклами та мають інформаційно-комерційний характер.